Будь-якій новій країні-кандидату, яка прагне приєднатися до ЄС, наразі належить зіткнутися з низкою складнощів. Особливо, якщо ця країна-кандидат із колишнього комуністичного блоку, має ВВП нижчий, ніж середній у ЄС і/або втягнута у багаторічні конфлікти. Крім того, сам ЄС також має внутрішні проблеми та не спроможний дійти згоди щодо власного майбутнього і перспектив розширення. Однак твердження про те, що на розширенні поставлено хрест, може бути передчасними. Як показує реакція Європи на повномасштабне вторгнення Росії в Україну, попри численні внутрішні проблеми, ЄС має гострі геополітичні зуби. Проте для України, яка веде тривалу війну з ядерною державою і змушена давати раду важким викликам повоєнної відбудови, одночасно намагаючись втілити реформи та стати членом ЄС, назвати цей шлях просто вибоїстим було б сильним применшенням.
І все ж, ЄС і Україна разом таки ступили на цей шлях. Особливо рішучий крок було зроблено у 2022 році, коли Україна (і Молдова) отримали статус кандидата в червні. Цей шлях націлений на досягнення вищих цілей Євромайдану або Революції Гідності 2014 року та віднайдення належного стратегічного місця для України в євроатлантичних структурах, що додасть нового значення «Європі» та нової мети ЄС. Хоча сама дорога є непевною, умови доволі чіткі (принаймні на папері, хоч політика може розвиватися за іншою логікою). А саме: верховенство права і демократичні реформи, а також імплементація законодавства ЄС. Для початку, як мінімум, слід виконати 7 ключових умов, викладених у рішенні ЄС про надання Україні статусу кандидата.
У ЄС розгоряються дебати щодо можливості розпочати переговори про вступ наприкінці 2023 року. Держави-члени залишаються розділеними між двома позиціями: одні не бажають скорочувати шлях до вступу (особливо щодо України та допоки триває війна) в той час, коли Союз гостро потребує внутрішньої реформи, інші прагнуть скористатися політичним імпульсом, щоб Україна не опинилася в нескінченній черзі країн-кандидатів, реформи в ній не зійшли нанівець, і не згасло завзяття до боротьби у війні.
У першій частині цього аналітичного документа розглянуто різні позиції та погляди щодо шляху України до ЄС у кількох державах-членах із різним ступенем впливу на це питання. Він сприятиме зрозумінню – особливо для українських політиків та громадянського суспільства – складних внутрішньоєвропейських дискусій та політичних питань, з якими українці зіткнуться в найближчі кілька років. У цьому аналізі висвітлено позиції Франції, Німеччини, країн Центральної Європи, а також Іспанії, з огляду на її майбутнє головування в Раді ЄС у другій половині 2023 року. Показано, що ці позиції не статичні, а розвиваються, а це відкриває перед Україною можливості, – хоч і з низкою умов і перешкод, із якими їй в будь-якому разі доведеться впоратися, – але також і виклики.
Проаналізовано різноманітні чинники, які можуть сприяти або перешкоджати на шляху України до ЄС. При цьому, наведено висновки, зроблені на основі досвіду розширення на Західні Балкани, хоча цей процес не може бути повністю прирівняний до України, проте окремі аспекти можуть бути корисними для українських політиків.
Автори/ки радять бути обережними з роздмухуванням надмірних очікувань (наприклад, щодо певних термінів вступу) – вони мають бути якраз достатніми для збереження внутрішньої підтримки й імпульсу реформ. Командна робота і стратегічне співробітництво з країнами, що перебувають на шляху до вступу (зокрема Молдовою) можуть допомогти поступу за різними критеріями процесу. Наратив також важливий – протидія російському імперіалізму та підтримка демократичних цінностей важливі, але в довгостроковій перспективі цього може бути недостатньо для України.
Український центр європейської політики
